Дмитро Ярош
- А у вас хоч на якомусь етапі Революції Гідності було відчуття, що, можливо, цього разу все вдасться?
- Я знав, що ми досягнемо якихось певних позитивних результатів. Просто коли кров проливали вже, я розумів, що тут держава утверджується. Що ми робимо для того фундамент.
При цьому ілюзіями я себе не тішив. Бо бачив, хто там керує тими процесами. Я розумів, що вони прийдуть до влади – і геть нічого не будуть робити з того, що обіцяли народу. Або робитимуть щось лише під тиском. Бо їх все задовольняло. Це ж все продукти тієї ж самої системи. Ви ж подивіться на всіх цих лідерів, починаючи від президента. Вони ж всі пройшли всі стадії за Кучми, за Ющенка, за Януковича. Навіть міністрами дехто був в уряді внутрішньої окупації! То чого від них можна було сподіватися?
Система не змінилася. І вона продукує такі самі кадри і такі самі підходи. Її необхідно зламати – і робити це найкраще можна саме зараз. Не знизу, так би мовити, не революційним вибухом, а елементарними рішеннями, ухваленням елементарних законів, обмеженням корупційної складової. Бо ж знищити корупцію на 100% у світі ще, здається, нікому не вдалося, але хоча би обмеження цих речей – то вже був би результат.
Дайте бізнесу нормально дихнути. Середньому, малому бізнесу. Навіть Кучмі свого часу вдалося підняти той малий бізнес. Лотки понаставляли, люди жити почали, кредити брати якісь. У них з'явилася хоча б якась стабільність. І при всій моїй неповазі до тієї системи, я все ж віддаю їй належне за те, що за неї почав жити малий бізнес. І це державу почало піднімати одразу. Люди перспективи якісь бачили. За Ющенка не змогли задавити те все повністю. Але за Януковича вже, звісно, пішло... І вони замість того, аби хороші приклади брати з минулого, беруть якісь зовсім інші приклади. І складається враження, що все більше – від Януковича.
- Прикро… Скажіть, вам щось відомо про настрої по той бік лінії розмежування на Донбасі?
- Знімаємо інформацію весь час. Різна інформація ходить. Останнім часом навіть чув, що деякі їхні підрозділи готові переходити на українську сторону. Так що будемо на те сподіватися. Ми готові. Нашу гостинність, чай гарячий, ці всі речі забезпечимо. Хай здаються в полон (сміється).
- До речі, не можу не запитати про нового бійця УДА, поява якого настільки вразила російських пропагандистів, що вони не можуть заспокоїтися досі. Маю на увазі російського актора Анатолія Пашиніна. Як він до вас потрапив взагалі?
- О, так... Я навіть написав, що зроблю подання на президента на комбата "Червня" – бо вийшла така чудова інформаційна диверсія проти Росії. Їх там аж корчить!.. Це все – геніальність комбата 8-го батальйону і мого заступника Андрія Гергерта. Він дуже комунікабельний, вміє з людьми спілкуватися. От і завербував Пашиніна (посміхається).
Ну що я можу про нього сказати? Він хлопець хороший. Воює. Молодець! Оце ж якраз той дух одвічної стихії. Скільки б він років у Росії не прожив, але все ж таки народився він на цій землі і має отой козацький дух. Тому і став у лави добровольців. Він же до того волонтерив багато. Та й брат у нього в ЗСУ служив, наскільки я чув. Тепер же і він сам став у лави добровольців і захищає батьківщину.
Щодо реакції на це у Росії – так, мабуть, багатьом там це справді неприємно. Це ж "старший лейтенант Доронін" (герой російського серіалу про війну в Чечні "Грозові ворота", якого зіграв Пашинін, - "Апостроф"). А ми вдячні йому за те, що він долучився до нас. Для нас це честь. Хай воює.
- Ви неодноразово згадували, що з початку війни на власному прикладі показували, як воювати. Йшли в бій разом з хлопцями...
- Так, тоді то треба було робити
- А після поранення? Уже не було нагоди повоювати, як на початку війни?
- Так, безпосередньо участі у бойових діях я вже не брав. Та і не було, чесно кажучи, вже наступальних операцій, за великим рахунком. А в окопі якось сидіти не будеш, бо справ дуже багато інших – із забезпечення, із координації, з ведення переговорів постійних зі штабом тощо. Тому сенсу просто немає сидіти. Я ото приїду, походжу всіма позиціями, поспілкуюсь з людьми... Я це завжди роблю. Але при тому в атаку не ходимо зараз. Точніше, не дають нам ходити. Бо позиційна війна весь час...
- Вам бракує того?
- Так. Бракує. Хотілося б ще походити в атаки.
- А якщо почнеться активна фаза – підете?
- Я дуже на це сподіваюсь... Піду, звичайно! Бачите, тоді особливо треба було справді показати власним прикладом. Під Слов'янськ їдемо – я особисто веду вогонь, координую дії груп… Тоді ж хлопці ще недосвідчені були всі. Та й я недосвідчений був. Зараз часом навіть згадувати дивно, що і як тоді робили. Зараз я би зовсім інакше все зробив – і планування, і логістику, і комунікації, і розвідку... Але – робили що могли, так би мовити.
Дмитро Ярош Фото: facebook.com/dyastrub
Потім, коли наступальні операції почалися, від Красноармійська (нині - Покровськ, - "Апостроф") – і туди, до Донецька, то теж у всіх операціях брав безпосередньо участь. На лінії вогню. Лишу біля себе пару хлопців з охорони, а решта охоронців виконують якісь завдання, штурмують позиції, беруть трофеї.
Я пам'ятаю, як на "Республіці"... Хоча то ми пізніше ту позицію назвали "Республіка Мост". А на початку, коли Піски взяли – ми там стільки трофеїв нагребли!.. І АГСи, і кулемети, і автомати. Я такий радий був, бо то ж кожен ствол дістається зі скрипом, з витрачанням грошей, з труднощами. А тут їх он як багато!.. А потім бій під Сауркою – і знову багато...
Так. Є чим пишатися. Є що позгадувати. Он коли зустрілися з Мікацем вперше за довгий час – то стільки всього позгадували! І дуже приємно чути від бойового генерала: "Хлопці, на вас завжди можна було покластися". Заради цього можна жити. І воювати. Щоб люди так про нас відгукувалися.
- Який з боїв, у яких довелося побувати, згадуєте найчастіше?
- Перший, звичайно, згадується найчастіше, бо він був перший (Дмитро Ярош має на увазі штурм добровольцями тоді ще "Правого сектору" блокпосту під Слов'янськом; саме після цього бою російські пропагандисти вперше розповідали про "візитку Яроша", яка дуже швидко стала мемом, - "Апостроф").
А так – їх багато було. І те, який саме бій згадується, залежить від компанії – з різними людьми, з якими довелося повоювати там чи там, є що згадати. Посидимо, пригадаємо ту чи іншу ситуацію, посміємося...
Та й ще ж повоюємо. Хоч в який спосіб, але повоюємо. Зрештою, партизанську війну ніхто ще не відміняв. І партизанити можна навіть за миротворців. А у нас же ще й Крим окупований.
- З Кримом, мабуть, непросто буде.
- Так. Але нічого. З Кримом інша ситуація – там же вони вважають, що то офіційна частина Росії. Тому протиставлення всій імперії неминуче одразу ж. Але не треба впиратися тільки в наступальну військову операцію, коли наші танки поперли на Перекоп, там авіація завдала ракетних ударів по базі Чорноморського флоту в Севастополі і так далі... Є ж дуже багато аспектів. Я взагалі прихильник перенесення війни на ворожу територію, якщо нема інших варіантів.
Передумовою звільнення Криму є розвал Росії. І наші спецслужби – я завжди про це говорив – мають приділяти цьому дуже велику увагу. Тут навіть не треба теракти і диверсії проводити. Треба просто качати ситуацію, використовуючи купу факторів. Той же мусульманський, ісламський фактор, китайський фактор, українську діаспору, всі оці певні автономічні групи, бо в Сибіру ж, наприклад, давно поговорюють: а чи не від'єднатися нам хоча б в якийсь спосіб від центру?.. Оце все треба підживлювати. От куди треба бюджетні гроші українські вкидати – в наші спецслужби. В Службу зовнішньої розвідки, в ГУР те ж, в СБУ... Щоб вони працювали системно над тим. Росія мала би не нами займатися, а своїми внутрішніми проблемами. Тоді б нам було набагато легше.
- Наостанок хотіла запитати... На окупованих територіях впродовж кількох місяців один за одним були вбиті ряд розкручених російською пропагандою "ватажків" так званих "республік"... Як гадаєте, цей ланцюг смертей ще не закінчився?
- Ні, не закінчився. Я би сказав, що він тільки починається. Перспектива у них невесела. Або бути ліквідованими чи російськими, чи нашими спецслужбами, або здаватися в полон. Я б рекомендував у полон здаватися. Тоді є можливість зберегти життя.
А так… Усі вмирають. Не було ще таких людей, що жили б вічно. Але коли вмирає ворог – це справді приємно. На війні. Ті, що пішли на той світ, справді на те заслуговували. І Гіві, і Моторола. Бо насправді ворога ж можна навіть поважати – коли ворог має уявлення про честь, коли у нього є якісь принципи. Але це – не той випадок. Якщо чесно, то я навіть того ж Стрєлкова більше поважаю, аніж оцю мерзоту, яка знущалась над полоненими. Бо те чудо прийшло з Росії, щось там повоювало – та й поїхало. А ці ж своїми знущаннями, своїми злочинами заслужили на таку долю. Хоча хто знає, може, смерть – то надто легке покарання? Недарма ж кажуть, що очікування смерті гірше самої смерті... Але то вже таке, більш духовне питання.
- Як гадаєте, хто наступний?
- Ні-ні, давайте не будемо про це. Хай всі начуваються. І Захарченко, і Плотницький, і бандити, які під ними... Усім, хто проти України виступає і хоче знищення нашої держави, треба бути дуже і дуже обережними.
